Генеральний директор “Монако” Олексій Єфімов: “Щоб досягти успіху, робота має бути пристрастю”

Людина, з якою я давно хотіла поспілкуватися. Дякуючи успішній грі “Монако”, яка вивела їх у Фінал чотирьох Євроліги і власне офісу Євроліги, котрий дав мені акредитацію, це стало можливим. І я неймовірно рада. Олексій з тих людей, яких слухав би вічно, захоплювався, занотонував. Мені важко було обрати цитату у заголовок, оскільки кожна фраза у підручник. Фантастично розумний і приємний у спілкуванні співрозмовник. Українець – один з топ фахівців у Європі у своїй галузі.

 

-Олексію, ми з вами починали працювати приблизно в один час в українських ЗМІ, я знаю ваш кар’єрний шлях, він дійсно є неймовірним і надихаючим, тому розкажіть про нього і нашим читачам, будь ласка.

-Я займався баскетболом у харківському “Політехніку”. У 16 років отримав травму, через яку пропустив рік. Не було особливого сенсу продовжувати, адже відверто кажучи, я розумів, що навряд чи зможу чогось досягти, як гравець. Тож можливо так склалося на краще, бо я вже в ранньому віці почав замислюватися над тим, щоб знайти себе в іншій ролі. Тренував дітей. У той час “Політехнік” саме вийшов до Суперліги, і газета “Спорт-Експрес” шукала регіонального позаштатного кореспондента. Вони провели конкурс серед кандидатів, я його виграв. Два роки писав у якості позаштатного журналіста, потім мене запросили до київської редакції. Паралельно почав працювати на телеканалі “Мегаспорт” і у спортивній редакції “5 каналу”. Став прес-аташе БК “Київ”, потім їхнім маркетинговим директором. Під час сезону 2006 з Ренато Паскуалі клуб залишив спортивний директор. Я був єдиною людиною, яка була постійно з командою, в тому числі на виїздах, і володіла англійською, тож мені запропонували завершити сезон у ролі адміністратора. За два сезони, у 2008, до БК “Київ” прийшов Саша Обрадовіч. Потім клуб пройшов через банкрутство. Ми завершували сезон з молодими українськими гравцями, на той момент молодими Славою Кравцовим, Денисом Лукашовим, Максимом Пустозвоновим, Олександром Липовим, залишився Артур Дроздов і з легіонерів Манучар Маркоішвілі (нині асистент головного тренера “Монако” — Авт.). Обрадовіч поїхав до “Донецька” і через рік запропонував Сергію Дядечку мою кандидатуру. За що я вдячний Саші, вдячний Сергію Володимировичу, який ризикнув узяти 24-річного хлопця, чи навіть 23-річного. Гадаю, це доволі непросте рішення. Так я опинився у БК “Донецьк” уже в ролі генерального директора.
2014 року, коли розпочалася війна, зрозуміло, що в Донецьку стало не до баскетболу. Сергій Володимирович запропонував спробувати розпочати проект у Монако. Команда, яку він підтримував саме вийшла з третього до другого дивізіону французької ліги. Так у травні 2014 року я опинився у Монако.

 

-Під час вашої розповіді я якраз і хотіла уточнити, скільки вам було років, коли стали директором БК “Донецьк”, бо знаю, що було трошки за 20. Ви самі назвали вік. Це неймовірно — у 24 роки вже мати такий професійний досвід.

-Мені завжди хотілося, горіли очі… Як вам сказати… Я просто люблю баскетбол. Однак роль випадку теж дуже важлива. Скільки би зусиль ти не прикладав, не все в твоїх руках.

 

-Не можу не поставити це запитання. Тому що український баскетбол ви пізнали у всій його неповторності. Будучи прес-аташе БК “Київ” замінили менеджера, який пішов з клубу, у “Донецьку” замінили головного тренера… А нині ви працюєте на топ-рівні в Європі. Чим відрізняється робота в українському баскетбольному клубі від роботи в європейському? Крім очевидних речей на кшталт тієї, що умовити гравця приїхати на Лазурний берег простіше, ніж тоді в індустріальне українське місто, про які неочевидні речі, не видимі нам з боку, ви могли би розповісти? Чого ми українці можемо повчитися у топ-команд Європи?

– Ви упустили одну деталь: я працюю в європейському клубі, але європейському клубі, заснованому українцем, який пройшов шлях становлення під керівництвом українського президента та українського менеджера. Тож, напевно, основне – не географія, а обрій, який бачить топ-менеджмент, пріоритети, обрані ним.

Якщо у двох словах, у чому полягає головна різниця, в Україні баскетбольний клуб — це суто спортивний проект, завдання якого перемагати на майданчику, а в Європі основні задачі зазвичай лежать поза майданчиком. Задача заробляти гроші, задача бути стабільним і не залежати від одного засновника чи спонсора. Наприклад, Euroleague Financial Fair Play зобов’язує клуби не менше половини бюджету покривати за рахунок заробітку, а не інвестицій акціонерів – доходи від ігрових днів, телевізійні права, спонсорство, ліцензування… Я знаю багато класних проектів в Європі, знімаю капелюха перед тим, як ці люди працюють, чого вони досягають, але у них немає задачі вигравати титули. Знаєте, це приблизно як різниця між європейським баскетболом і НБА. НБА — це індустрія та бізнес, і відповідно там рішення приймають з точки зору максимізації прибутків. А в Європі переважно баскетбол усе ще збитковий. Тому в Європі при прийняті рішень люди керуються емоціями. Так і в Україні, принаймні коли я там працював, у більшості своїй завданням баскетбольних клубів було перемагати тут і зараз.
У “Монако” спершу теж, враховуючи що це був стартап, не спортивний штат був маленьким. Зараз же навпаки — наші основні інвестиції ідуть у людський ресурс, який займається не спортом, а наприклад, маркетингом. В Україні же не ставили завдання шукати спонсорів, збільшувати аудиторію… А в Європі переважно саме це є першочерговим завданням.
Коли розпочинали проект “Монако”, мене просили у двох словах описати ідею, куди прямує, чого прагне клуб. І моя ідея полягала в тому, що клуб має вирости до такого рівня, щоб усім стало очевидно, що йому потрібна нова арена. Зараз слава Богу, люди ходять на баскетбол у Монако. Однак баскетбол має бути послом того, що треба дещо створити, залишити по собі, побудувати мультифункціональну арену. Це має бути місце, де баскетбол буде присутній 17 днів на рік задля проведення матчів Євроліги плюс плей-оф національної першості, а решта часу — концерти, шоу, це має бути те, що генеруватиме прибуток і як наслідок забезпечуватиме наповнення клубного бюджету. Тобто метою мають бути не тільки титули і перемоги на майданчику. Якщо бути орієнтованим суто на спортивний результат, рано чи пізно ти все одно програєш. Тому я вважаю, якщо ціллю є створення стабільного проекту, то він має бути бізнес орієнтованим.

 

-Монако настільки маленьке і там такий дефіцит землі, що будувати арену потрібно або на території Франції, або в морі, як район Фонв’єй…

-Я не маю права говорити від імені уряду Монако. Але на цьому тижні Принц Монако дав інтерв’ю, в якому згадав, що неформально вже обговорював зі своїм урядом варіанти будівництва нової арени безпосередньо на території Князівства.

 

-У Монако 36 тисяч мешканців, на ваші ігри приходить 5 тисяч глядачів. Як клуб “Монако” залучив глядачів на трибуни?

-Коли розпочинався проект баскетбольного клубу, у Монако вже був супер успішний футбольний клуб. Тобто ми конкурували з футболом. Наша головна задача полягала у тому, щоб нас не вважали молодшим братом футбольного клубу. Тому для того, щоб промотувати команду на внутрішньому ринку ми створили альтернативний бренд, який має назву Roca Team. Чому саме Roca Team? Тому що команда зі скелі. Палац Князя Монако розташований на скелі. І все в Монако належить лише одній людині. Ми хотіли розвивати проект, який мав би свою ідентичність. І друге, ми прийняли рішення, що ні Сергій Володимирович Дядечко, ні я не даватимемо інтерв’ю. Оскільки завдання полягало в тому, щоб до Roca Team місцеві мешканці ставилися, як до національної команди, а не казали “це ще один іноземний проект”. Це на мою думку, був один з ключових моментів.

 

-Олексію, це дуже важлива і болюча тема для українського баскетболу. У нас завжди витрачали шалені гроші на гравців, і при цьому півтори копійки на маркетинг, PR тощо. І ви це пам’ятаєте, і з тих пір нічого не змінилося: в українському клубі одна людина на мінімальній зарплаті просто закриває обов’язкові за Регламентом вимоги щодо контенту… Скільки людей працює в “Монако” у медіа-службі, наприклад? Якщо це не конфіденційна інформація. Як побудована робота у напрямку PR, маркетингу у вашому клубі?

-Треба розуміти одну просту річ — вкладіть гроші, вони окупляться. Якщо сформулювати простими словами, потрібно створити проект, який буде цікавий не залежно від спортивних результатів команди, і створити такі умови для вболівальників, щоб вони хотіли прийти в арену навіть якщо немає перемог. Тобто глядачі мають іти на івент, отримувати задоволення не тільки і не стільки від самого баскетболу, а і якихось супутніх речей. Я працюю з українцями, які роблять для “Монако” графіку і займаються концепцією промотування клубу в соц мережах. Тож в Україні є фахівці, і дуже талановиті фахівці. Питання в тому, наскільки вони затребувані вдома. У такі речі потрібно вкладати гроші. Моя мета найняти на наступний сезон трьох людей, які займатимуться винятково продажем квитків, наголошую – тільки продажем квитків. Я маю на увазі не касирів, які фізично ці квитки продають, а людей, котрі вибудовуватимуть нову політику, визначатимуть стратегію, який матч краще продати тому що він продасться, де навпаки завдання не заробити, а саме залучити аудиторію. Тобто людей, які прийматимуть стратегічні рішення, а не технічні, рутинні. Тут потрібне терпіння керівників клубів. Інвестиції у людський фактор, у фахівців однозначно окупляться. Але тільки з часом.

 

-Ви досить швидко пройшли шлях з другого дивізіону чемпіонату Франції до Фіналу чотирьох Євроліги. У ваших інтерв’ю ви говорили фразу, яка мені дуже подобається: Монако – єдине місце на Землі, де все ще стаються дива. У чому секрет успіху вашого баскетбольного клубу?

-Чому я кажу цю фразу, бо реально і серйозно обґрунтувати це неможливо. Якщо зараз хтось скаже “повтори”, не впевнений, що вийде так само. А якщо серйозно, цей успіх став можливий завдяки феноменальній любові до баскетболу і ентузіазму Сергія Дядечка. Чесно, я більше не зустрічав людей, котрі настільки закохані у баскетбол. І зараз уже завдяки пану Олексію Федоричеву, який є феноменальним лідером. Лідером у тому сенсі, що він дає фантастичний стимул і темп людям.
Друге, ми ніколи не намагалися заплющити очі на наші помилки. Перед кожним сезоном сидиш, дивишся на склад і думаєш: ми же зробили максимум, нам же вдалося зібрати саме ту команду, яку ми хотіли. Ні! На це треба дивитися зовсім інакше. Як би тобі не подобалося те, що є, десь є помилка. Завдання якомога швидше її виявити і виправити. А це складно. Бо потрібно визнати свою помилку, потім прийти до керівника і сказати, що ти помилився, і аргументи, які ти наводив «ЗА», мотивуючи підписання гравця, виявилися помилковими. Але якщо заплющуватимеш на це очі, ціна в підсумку буде значно вищою.

 

-Це мудро. Викликає повагу.

-Це складно. Потрібно прийти і сказати: це не працює. Хоча ти ж і є тією людиною, котра обґрунтовувала, чому це має працювати.

 

-Потрібно мати мужність.

-Мужність треба мати, щоб країну захищати. А це так… Дещо інше.

 

-Зараз на самій вершині європейського баскетболу, бо у Фіналі чотирьох Євроліги кращі з кращих, до якої пройдено успішний шлях з другого дивізіону, як ви самі сприймаєте свій шлях – як диво, як казку чи це все ж таки важка, копітка робота для вас?

-Кожне досягнення я сприймаю як новий виклик. Кожного разу, коли підіймаєшся вище, багато хто чекає, що впадеш швидше ніж піднявся, і скажуть: “Cinderella story is over, так і мало статися”. Тобто кожне досягнення для мене — це виклик, який полягає у тому щоб у майбутньому довести, що це було заслужено, це не було випадковістю.
У мене брали інтерв’ю напередодні Фіналу чотирьох Євроліги, після якого журналіст каже: це унікально, ми проговорили півтори години, ви жодного разу не сказали про “Олімпіакос”, але кілька разів згадали про “Страсбург”, з яким грати у плей-оф чемпіонату Франції, ви говорили про наступний сезон… Фінал чотирьох завершиться у понеділок, не залежно від того наскільки він буде успішним чи ні, всі зараз на межі і фізично, і психологічно. Як потім утримати, зібрати команду, як її налаштувати, як завершити сезон… Усі кажуть: фінал чотирьох Євроліги, я кажу: у нас ще жодного разу не було титулу чемпіона Франції і бажано це виправити.

 

-Ви людина, яка дивиться на багато кроків уперед. Які ще маєте мрії, цілі, коли вже досягнуто таких висот?

-Нова арена. Це те, що стане наріжним каменем у розвитку, у майбутньому. Все решта другорядне.

 

-Напередодні Фіналу чотирьох Євроліги відбулася знакова для світового баскетболу подія – Віктор Вембаньяма поїде до Грега Поповіча. Ви як людина, чия робота полягає у підписанні гравців, бачили Віктора наживо в іграх французької ліги, що скажете про нього в “Сан-Антоніо”? Цікава ваша думка.

-Чесно кажучи, я не є експертом у НБА. Це не те що інший вид спорту, це не спорт. Це індустрія. Я скажу так, Вембаньяма настільки унікальний, що де би він не опинився, він фактично гарантовано збільшить вартість франшизи на сотні мільйонів, якщо не мільярд. Ефект Вембаньями на стільки великий, що у разі його драфтування “Спьорс”, це змусить Грега Поповіча відкласти вихід на пенсію. Утім, ще раз повторю, це моя непрофесійна думка, оскільки я в НБА не розбираюся. Якщо говорити суто про Віктора, це дійсно унікальний талант. Коли ти бачиш його габарити, а потім розумієш, що людина рухається, як захисник, це реально вау.

 

-Олексію, зараз про успішний успіх волають з кожної праски. Ви тренували дітей у Харкові, розпочинали кар’єру в українських спортивних ЗМІ, тепер дивитеся баскетбол у товаристві Принца Монако, ви один з найкращих фахівців у Європі у вашій галузі. Тому у кого як не у вас запитувати про секрет успіху. Ваша історія, як ви самі сформулюєте, це одиничне везіння чи все ж таки hard work pays off? Якщо підсумовувати все, про що ми говорили, що найголовніше, без чого досягти успіху неможливо?

-Робота має бути пристрастю. Так, ти маєш втомлюватися, бути без сил у певний момент, але вранці прокидатися з бажанням знову зануритися у все це. У кожного своя правда, і кожен по своєму йде до успіху. Я це бачу так.

 

-Важке, найболісніше нині для всіх українців питання. Ви допомагаєте Україні, але не афішуєте цього. Чому вирішили не розповідати?

-Так, це правда, я і моя сім’я допомагаємо. У перший же тиждень повномасштабної війни моя дружина з подругами зібрали фуру гуманітарної допомоги. Допомагаємо з закупівлями різних речей. Розумієте, я не хотів би це коментувати. Якщо говорити про це публічно, все одно перекрутять слова, скажуть, що робиш це навмисно для піару, наприклад. Ми робимо те, що можемо, але я не хотів би про це говорити. Є люди, які роблять значно більше і теж про це мовчать, а роблять у рази більше.

 

Анна Полегенько

Фото A.S. Monaco Basket