Айнарс Багатскіс: «Якщо менеджер і тренер на одній хвилі — це не гарантія успіху, але це сильно збільшує шанси на нього»

Максим Гайовий поспілкувався з тренером національної збірної про його шлях у баскетболі, тренерську долю, “Будівельник” та “Жальгіріс”, про 3х3, жіночий баскетбол та багато що інше.

Це – перша частина розмови. Буде ще друга.

 *****

— Айнарсе, розпочну ось з чого: нещодавно латвійська збірна 3х3 стала чемпіоном світу! Для вас як для тренера з класичного баскетболу 5х5 це стало подією? Чи, можливо, ви, навпаки, ставитеся до 3х3 з певним скепсисом?

— Ой, ну боронь Боже, що ти таке кажеш!? Я взагалі вважаю, що немає поганих видів спорту — некоректних чи некрасивих. Спорт — це… це просто класно. Згоден? І перемоги — вони дуже важливі. Особливо для нас.

Я вже багато разів казав, що Латвія далеко не велика країна, але ми дуже спортивна нація. Проте я все-таки баскетбольний тренер і скажу так: якщо ти виграєш у баскетболі в Сербії, виграєш у Литви і виграєш взагалі будь-який турнір — це точно подія. А тут цілий Кубок світу!

Ну і до того ж головний тренер збірної 3х3 входить до мого штабу в збірній України. Так що для мене це подвійна радість: і за команду, і за латвійський баскетбол 3х3, і окремо — за Раймондса.

— Ви, напевно, бачили, що на Кубку світу грали і наші українські дівчата. У нас населення, звісно, сильно більше, ніж у вас, але водночас воно дуже зменшилося за останні роки через війну. І у нас, в принципі, збірна 3х3 не тренується під час сезону. Для нас шосте місце — це хороший результат? Як ви вважаєте?

— Поза всяким сумнівом, на 100% хороший. Я був на тренуваннях, коли вони займалися спільно зі збірною Латвії в Ризі. Такі дівчата у вас — дуже азартні, конкурентні. Вважаю, що оце слово competitive — найголовніше в сучасному спорті. Не просто грати чи брати участь — треба хотіти перемогти. А далі — не просто хотіти, а зробити все задля виграшу. Класна у вас команда. Я взагалі, попри все, думаю, що в баскетболі все буде добре для України, і в 3х3 в тому числі.

Все ж таки, з вашими традиціями баскетболу, з успіхами, які були на клубному рівні та на рівні збірних, інакше бути не може. Дай Боже, війна закінчиться. Звичайно, це буде певною точкою відліку нового етапу українського спорту і баскетболу зокрема. А ті результати, які ви маєте в багатьох видах спорту зараз, у цих обставинах — вони вражаючі.

— Ваш колега Віталій Черній зараз тренує вищезгадану збірну 3х3, а до цього національну збірну 5х5 буквально нещодавно очолював також добре вам відомий Євген Мурзін. Айнарсе, у вас не було думок чи пропозицій прийняти якусь із жіночих команд?

— Ні-ні-ні, боронь Боже, це точно не для мене. Надто специфічна історія. Колись давно, здається, років 14 тому, дві різні команди жіночої Євроліги пропонували контракт. Ну, я тоді думав над цим, не відхилив одразу. Але поспілкувавшись із колегами-тренерами, які працювали в жіночому баскетболі, прийняв для себе рішення: це не моє.

— Тобто ви навряд чи працюватимете з жіночою збірною України чи Латвії?

— Слухай, я люблю, коли люди кажуть «ніколи не кажи ніколи». Але все ж вважаю, що жіночий баскетбол — не моє.

— Айнарсе, як у вас зараз взагалі справи? Чим займалися тривалий час до початку збору національної команди? Як проводили час після того, як залишили «Вроцлав»?

— Як це інколи буває: ніби нічого не робив, а часу на себе все одно бракувало. Ну давай по черзі. Коли сталося це розставання з польським клубом (неочікувано для мене), я був уже добряче втомлений. Особливо емоційно. Тому кілька перших днів я буквально не робив нічого, хіба що ходив у тренажерку. Але далі стало сумно, і я почав потроху повертатися в баскетбол — тренерські семінари, клініки.

Взагалі, кожного разу, коли закінчую певний етап із командою, намагаюся все проаналізувати і виокремити для себе деталі. Бо, знаєш, скажу банальщину: баскетбол загалом мало змінюється в останні роки. Ну а мене як колишнього гравця він, очевидно, теж не може дуже здивувати глобально. Але це якщо ми про широкий контекст. Дивитися ж треба на деталі. Їх одразу важко згадати, тому треба все прокручувати в голові — намагатися ці нюанси відшукати.

І ось я цього разу знову дивився на себе з боку і думав про те, що міг би зробити краще, інакше, можливо, десь прийняти інше рішення. Намагався зрозуміти свої кроки та вчинки людей, які мене оточували. Це відбувається постійно, і це необхідно. Принаймні мені.

— Я з вами познайомився 14 років тому, коли ви стали тренером «Будівельника». І ви тоді дуже часто як мантру повторювали гравцям та в різних інтерв’ю ЗМІ, що в баскетболі не можна зациклюватися на сьогоднішньому стані речей. Не можна надмірно концентруватися на перемогах, і тим більше — на поразках, бо все постійно змінюється, і завтра в тебе вже буде нова команда, інші гравці, інший суперник і весь світ буде іншим. Але все ж таки робота тренера — це постійні невдачі. Окей, хай буде інакше — тотальна більшість тренерів постійно втрачають роботу…

— Ну, я і зараз так вважаю. В чому питання? Як не втрачати роботу? Ніяк — немає такого рецепту.

— Питання в тому, наскільки це важко для вас і чи стає важче з роками? Вас неодноразово звільняли. Як ви кожного разу знаходите в собі сили й ресурс бути впевненим у собі та рухатися далі? Як не потрапити в пастку на зразок «ну все, я поганий тренер»?

— Ну давай так: для кожного тренера це різні історії, і всі ми різні як фахівці, як чоловіки, як люди. Але ми ж усі розуміємо, що це частина гри. Навіть ти, хоч ти не тренер, але ти давно в баскетболі. Всі граємо за цими правилами. Якщо людина не готова до того, що її рано чи пізно звільнять — робота тренера просто не для неї.

Мій друг Девід Блатт якось казав, що коли ти тренер — ти стоїш на табуретці з мотузкою на шиї. І тут немає питання, чи злізеш ти з неї. Питання лише в тому, хто і коли цю табуретку підштовхне.

Я люблю згадувати слова одного великого тренера, який сказав, що кожен у нашій роботі має відчути професійне приниження. Якщо дослівно, здається, він сказав, що кожного тренера треба поставити на коліна. Чому? Бо більшість із нас дуже себе любить, вважає себе найрозумнішим і найкращим. І я думаю, це певною мірою нормальна історія — ми повинні мати трохи цього в собі, адже ведемо за собою колективи мужиків. Мабуть, треба тримати баланс і шукати його. Але універсального рецепту точно немає. Я вище казав про пошук деталей — ось це дуже потрібно.

Взагалі, це так цікаво: коли я грав, то думав: «О боже, який важливий матч, як я хвилююся, який тиск на мене!». А зараз розумію, наскільки все було простіше. Коли ти гравець, жити легше вдесятеро. Прийшов на гру, зробив ніби все, що міг, та й усе. В команді є купа інших гравців і тренер — як би там не було, це ваша спільна відповідальність. Я зараз навмисно кажу «ніби», бо це ключове слово. Але менше з тим: зробив справу — і пішов собі додому.

Коли стаєш тренером, ти не відпочиваєш ніколи. Якщо тренер любить баскетбол і відповідально ставиться до роботи, він у грі постійно. Він живе командою і думає, як зробити її кращою, в режимі 24/7.

— І розуміє та приймає те, що тренер завжди винен?

— Абсолютно точно. Тренер завжди винен! Але я тобі інше скажу. Я все-таки поки що вважаю, що я молодий тренер. Я знаю баскетбол, знаю правила гри в цьому бізнесі, але я ще можу змінюватися і, напевно, буду це робити. Вважаю, що за останні роки я став значно більше прагматичнішим. 

— А як щодо пристрасті? Любові до баскетболу? Невже її не стає менше?

— Ну я ж кажу тобі — я ще молодий тренер. Мені баскетбол не набрид. Ми всі знаємо купу фахівців, які були достатньо енергійними й тренували після 60 та 65 років.

— Ви вище сказали, що баскетбол не особливо змінюється, але все ж таки ці зміни є?

— Та є, звичайно. Питання в контексті. Один мій колега, який довгий час був моїм помічником у збірній Латвії нещодавно списувався зі мною після одного з матчів Євроліги, і він мені каже: «Бачив, що вони робили сьогодні в захисті? Ми з тобою це в Латвії робили 8 років тому». Звичайно, є ліги, команди й тренери, які задають тренди в деталях, але загалом ніщо не нове під цим сонцем.

Якщо ж говорити про Євролігу, то вона, скажемо відверто, примітивізується. Баскетбол у ній стає більш «НБА-шним» — менше передач, менше комбінацій, але більше атлетизму, швидкості та гри один в один. Я навіть не кажу, погано це чи добре, просто ось так зараз відбувається. Вболівальникам ніби все подобається. Зрештою, це мабуть головне. Чи не так? 

— Чи часто ви обговорюєте та аналізуєте зі своїми колегами роботу інших тренерів?

— Звичайно. Я думаю, що люди всіх професій так роблять — обговорюють дії та рішення своїх конкурентів. Але це про конкретні кроки, а не про поверхневі розмови на зразок «ось цей тренер взагалі супертоп, а ось цей — бездарний».

Бо на те, вважають тебе топом чи невдахою впливає купа факторів: рівень ростеру, рівень суперників у лізі, фінансові моменти в клубі та банально твоя комунікація як тренера з генеральним менеджером чи спортивним директором. Більшість із нас, тренерів, майже ніколи не працюють в обставинах, де все ідеально.

Загалом нас, мабуть, як і в будь-якій роботі, визначає лише одне — результат. Тобто зробив чи не зробив. Але ж диявол завжди в деталях. Інша справа, що ці деталі часто нікого не хвилюють — ні вболівальників, ні власника клубу.

— Я питав вас про жіночий баскетбол. А як щодо посади управлінця в клубі чи федерації? Бути, наприклад, спортивним директором — така робота могла б бути «для вас»?

— Мені пропонували кілька разів бути спортивним директором у хороших клубах. І насправді я дуже серйозно над цим думав — куди серйозніше, ніж над тим, щоб стати тренером дівчат. Бо це цікавий виклик, плюс я справді дуже добре знаю європейський ринок. Ринок американців, скажімо так, я теж чудово знаю, бо щороку в моїх командах пів складу — такі гравці.

Але мені більше подобається бути на лавці, бути в грі. Я емоційна, комунікабельна людина за своєю природою. Цей щоденний драйв, постійні переїзди, постійну тренерську рутину — я все це справді люблю. Це дає мені те, що я ніде в іншій роботі не отримаю.

Само собою, в роботі генерального менеджера теж вистачає спілкування і баскетболу. Але це дуже велика різниця. Я б сказав, що між цим є величезна лінія розподілу. Ця лінія величезна між гравцем і тренером, але тут вона теж досить суттєва. Ну і відповідальність у якомусь сенсі ще вища. Особливо якщо у тебе як у генерального менеджера в команді грає саме той тренер, якого хотів ти. Ти відповідальний перед тими, хто дає гроші і за гравців, і за тренера. 

— До речі, у нас в Україні в баскетбольному середовищі прийнято вважати, що вам у «Будівельнику» вдалося досягти успіху не в останню чергу тому, що генеральний менеджер клубу Гедімінас Навікаускас — ваш давній друг. Та і я так вважаю, якщо чесно. Чи згодні ви з цією думкою?

— Частково це правда, звичайно ж. Саме він мене вибрав тоді в «Будівельник» — це по-перше. Це завжди і є найперше завдання менеджера клубу: вибрати тренера, не прогадати зі старту, ну і потім уже разом із ним комплектувати команду. І я маю сказати, ми справді були на одній хвилі. Головне — у нас не було ніяких підстав чи підводних каменів.

Бо, чесно, я знаю багато ситуацій, коли менеджер нав’язує тренеру гравця… І окей, я не кажу, що поганого гравця, часто це навіть дуже і дуже класний гравець. Але ситуації бувають натурально комічні: тренер приходить на тренування, а там розминається гравець, якого ще вчора в команді не було, і тренеру про нього ніхто нічого не сказав.

Тренер питає: «Це взагалі хто і що він тут робить?». І потім, звісно, це найчастіше закінчується тим, що директор із тренером сваряться. Це явно не йде на користь нікому — ні фахівцю, ні менеджеру, ні клубу. А потім ще й президент або власник звільняють обох.

Якщо менеджер і тренер на одній хвилі — це не гарантія успіху, але це сильно збільшує шанси на нього. Той же Гедімінас в «Будівельнику» постійно був на зв’язку з президентом і відстоював нашу позицію щодо того чи іншого рішення. Ми помилялися з гравцями, але це була наша спільна відповідальність. Так само і наші успіхи були спільними.

— Як думаєте, чому Гедімінас тоді запросив вас у «Будівельник»?

— У нас був класний досвід співпраці за часів «Жальгіріса». Він тоді також був одним із тих, хто хотів бачити мене у клубі з Каунаса. Ну і я тоді не просто грав, я давав результат. Пригадую, що вони хотіли мене залишити ще на один сезон, але я вирішив повернутися додому. Можливо, варто було тоді залишитися. Але в нас із ним та клубом сформувалися чудові стосунки, які потім допомогли мені отримати велику честь — стати вже головним тренером «Жальгіріса».

Я завжди хотів вчитися і ставати кращим. Думаю, Гедімінас це бачив. Це суперважливо для молодого тренера — постійно прагнути до нових знань.

— У вас у штабі збірної зараз є один молодий тренер, який, так би мовити, є дуже важливим активом для нашого баскетболу. Чи бачите ви Сергія Гладиря як майбутнього фахівця дуже високого рівня? Чи хотіли б ви його бачити своїм наступником у національній збірній?

— Стовідсотково. Сергій якраз із тих, хто навчається постійно і безперервно. Мови, розуміння баскетболу, досвід гравця високого рівня, харизма, вміння говорити з гравцями — там є все, що треба.

Окрім того, ми зараз говоримо про людину, яка вже виграє трофеї на найвищому рівні. Так, у парі, але ж формально у Франції саме він є головним тренером «Монако». Я думаю, що його попереду чекає багато хороших моментів та трофеїв у баскетболі, і, звичайно, я дуже радий, що ми залучили його до роботи з національною збірною.