«Два тижні ми їли огірки, помідори і теплу водку». Перша подорож команди НБА до СРСР
35 років тому “Атланта Хокс” зіграла в СРСР першу виставкову гру НБА. Як ця подія зам’яталась обом сторонам, розповідає Джеремі Ву у Sports Illustrated (якщо хочете почитати в оригіналі, то він ось тут).
Майк Фрателло був головним тренером «Атланта Хокс», але фактично командою керував Тед Тернер, через якого вони, власне, опинилися тут, в іншій Джорджії.
Йшов 1988 рік, і Майку Фрателло був потрібен просто багаж його команди. «Яструби» щойно приземлилися в Сухумі разом із радянською національною командою для двотижневого виставкового туру. Їх місія була дипломатичною, але абстрактною.
Через певний час американці помітили, що їхні сумки стоять на злітно-посадковій смузі, саме там, де їх залишив літак. Фрателло конфіскував вантажівку, яка стояла неподалік, узяв кількох гравців і поїхав за їхніми речами. Як можна було передбачити, це була не НБА.
Головний тренер “Атланти” Майк Фрателло
25 липня 1988 року, тобто 35 років тому, «Яструби» стали першою командою НБА, яка коли-небудь зіграла гру в СРСР. Перша з трьох ігор відбувалася в Тбілісі, столиці Грузії. Це була «проривна ситуація», як зараз говорить Фрателло. За розпорядженням власника “Атланти” та телевізійного магната Тернера та спільно з Девідом Стерном і НБА «Яструби» прилетіли в турне. Публічно мета полягала в тому, щоб пропагувати баскетбол та навести мости, коли напруга холодної війни почала вщухати. Політика “пєрєстройкі” і “гласності” лідера Комуністичної партії Міхаіла Горбачова свідчила про масштабні зміни в ідеології та економіці, що зрештою призвело до розпуску радянського уряду. Радянська збірна збирала найкращих гравців з усіх союзних республік, домінувала на міжнародних змаганнях і показувала цікаву гру. Стосунки Горбачова з Тернером зробили можливою поїздку, яка безповоротно змінить НБА на краще.
Концепція була новою, і було мало уявлення про те, що вона зрештою означатиме. Команди летіли разом у великому літаку Іл-86 з Москви до Сухумі, там, як сказали «Яструбам», був олімпійський тренувальний табір, розташований на березі Чорного моря.
Перша гра була в Тбілісі, ще одна в литовській столиці Вільнюсі і завершали третьою грою в Москві.
Тож самостійно забираючи свій багаж, “яструби” примарно уявляли, що буде далі.
Рейс мав бути чартерним. Натомість він перевозив як інших пасажирів, так і тварин, і не мав жодних зручностей. Вода зі спільної для всіх дерев’яної поїлки. Поїздка автобусом з аеропорту до тренувальної бази була надовго перервана худобою просто посеред вузької ґрунтової під’їзної дороги. Головне в Сухумі те, що це не пляжний курорт і туди не хочеться їхати. «Єдине, про що вони нам не сказали, це те, що тренувальна база, ймовірно, була покинутою і занедбаною вже кілька років», — каже Фрателло. – «Вони якось проґавили чи приховали це».
До складу американської делегації входили гравці, співробітники команди, ЗМІ, друзі та родичі. Дехто привіз з собою брошури про підводне плавання та спорядження для верхової їзди, чим насмішили місцевих.
«Я обережно намагався пояснити, куди ми їдемо. Вони й гадки не мали», — згадує Олександр Волков, тоді 24-річний форвард радянської збірної.
Місце проживання було без кондиціонерів у майже тропічну спеку, одноманітні обіди, льодяний душ і практично без зручностей, плюс серйозна проблема з комарами. Це не було шоком для Волкова та його партнерів по команді, які роками разом тренувалися в СРСР в різних умовах. Це місце у Сухумі лежало у спірному етнічному регіоні, а згодом безпосередньо на лінії фронту абхазько-грузинського конфлікту. СРСР залишався військовою державою, але був далеким від сучасності за рівнем життя.
«Зараз я із захватом згадую про це, але тоді два тижні ми в основному їли огірки, помідори та теплу водку», — каже багаторічний коментатор “Хокс” Стів Холман, якого Фрателло пізніше назве «істориком поїздки». За три доби в Сухумі американці згуртувалися під звуки Kool Moe Dee і по-братськи ділили снеки, взяті у поїздку більш обачними одноклубниками. Електрика та телефонні лінії то працювали, то ні. Захисник «Яструбів» Док Ріверс і радянська зірка Шарунас Марчюльоніс (зі своєю гітарою та литовськими народними піснями) допомогли задати тон дружнім стосункам між командами. Попри обставини, американці були спокійні.
«Ви потрапляєте в невідому ситуацію, дуже далеко, залежно від того, яку історію ви хочете прочитати, кому ви хочете вірити, це не та сфера, з якою ми були знайомі, політика того, що відбувалося між Сполученими Штатами і Радянським Союзом», — каже Фрателло. – «Ми були в хороших стосунках? Ми були в поганих стосунках? Що правда? Ми не знаємо. Тож так, було певне занепокоєння щодо того, у що ми вплутуємося».
«Я взагалі не хотів їхати», — каже Кевін Вілліс, який пропустив етап у Сухумі та приїхав у Вільнюс разом із зіркою команди Домініком Вілкінсом. – «Тернер сказав: «Чоловіче, сідай у цей літак», тому мені довелося. Ми не знали, що станеться далі».
«Якби був Інтернет, я би щодня писав допис у блозі», — каже давній автор Sports Illustrated Джек МакКаллум (автор кількох баскетбольних книжок, у тому числі про Dream Team – пер.), який був одним із трьох журналістів під час поїздки, і з теплотою згадує ті події. – «Це був би один із найкращих матеріалів, які я коли-небудь писав».
Як і у випадку з будь-якою групою американських посланців того часу, тут була прихована дипломатія. Справжні мотиви поїздки були різноманітними. Тернер був ініціатором перших Ігор доброї волі 1986 року в Москві у відповідь на те, що США та СРСР бойкотували Олімпійські ігри 1980 та 1984 років відповідно. Ті Ігри відкрили двері для McDonald’s Open 1987 року в Мілуокі, показової серії трьох команд між “Бакс”, Радянським Союзом та італійським “Міланом”. Це знайомство викликало достатню довіру, щоб привезти «Яструбів» до Союзу, де стосунки Тернера з Горбачовим виявилися вигідним інструментом для всіх.
«Цю поїздку сприймали як шоу-програму Теда Тернера”, — каже МакКаллум. Комісар НБА Девід Стерн і виконавчий директор TBS Боб Васслер, засновник CNN, провели зустрічі з вищим керівництвом радянського Держкомспорту. У НБА були плани щодо міжнародного залучення, радянська команда готувалася до майбутніх Олімпійських ігор у Сеулі, і перемовини включали права на трансляцію тощо.
«Ліга схвалила це, тому що це був справді початок уваги Девіда Стерна на глобальність НБА. Одним із перших кроків мали стати гравці зі Східної Європи», — каже Кім Бохуні, яка допомагала організувати трансляції для TBS, а зараз є віце-президентом НБА з міжнародних баскетбольних операцій. Бохуні на Іграх доброї волі збирала досьє спортсменів і вже була знайома з радянськими гравцями. – «За залізною завісою було так багато чудових гравців, і частково мета полягала в тому, щоб відкрити їх для НБА».
Олександр Волков і Кім Бохуні
Очолювана майбутнім тренером Зала слави Олександром Гомельським збірна СРСР відібрана із величезної кількості талантів. За попередні роки вони здійснили безліч поїздок задля ігор зі студентськими командами в Сполучених Штатах. До складу Радянської команди входив литовський центровий Арвідас Сабоніс, якого вважали найкращим великим гравцем у світі за межами НБА. Технічно права на нього належали «Портленд Трейл Блейзерс». Основна причина поїздки «Яструбів» і президента Стена Кастена була погано прихованою таємницею: команда мала намір отримати Марчюльоніса і Волкова, молодих радянських видатних лідерів, які згодом стали європейськими піонерами НБА.
“Атланта” була першопроходцем, коли справа дійшла до міжнародного скаутингу. У 1970 році вони першими обрали перших іноземців на драфті НБА – мексиканця Мануеля Рагу та італійця Діно Менегіна. «Яструби» взяли Волкова, українського форварда, у шостому раунді драфту 1986 року. Вони також переслідували атлетичного литовського захисника Марчюльоніса, якому як і Волкову було 24 роки, і який уже зав’язав тісні стосунки з Донні Нельсоном, що зрештою привело його до “Голден Стейт Ворріорз”. Ні Волков, ні Марчюльоніс не були секретом для скаутів, які знали, як вони люблять рватися під кільце, зовсім не уникають боротьби і руйнують усі стереотипи про європейських баскетболістів.
«Яструби» також були першою командою, яка задрафтувала Сабоніса, обравши його в четвертому раунді драфту 1985 у віці 20 років. Фронт-офіс думав, що виявив лазівку. Однак Ліга офіційно визнала вибір недійсним, оскільки йому ще не виповнився 21 рік, і хоча «Атланта» боролася за збереження своїх прав, він повернувся на драфт та став вибором «Блейзерс» у першому раунді через рік. Ця історія призвела до запровадження правила ліги “draft-and-stash”, що дозволяє командам зберігати права на гравців, доки вони не підпишуть свої перші контракти в НБА. Для «Яструбів» було запізно, але зміна відбулася. Хоча завжди було зрозуміло, що Радянський Союз не випускав своїх спортсменів в інші ліги, це не зупиняло “Атланту”, в якій сподівалися, що відносини Тернера з урядом СРСР дадуть їм конкурентну перевагу в часи пєрєстройки.
Тим часом радянські гравці жили нездійсненною мрією. Молодша група, включаючи Марчюльоніса та Волкова, поїхала тренуватися та грати з “Хокс” проти напівпрофесійних команд влітку 1987 року, але думка про приїзд команди НБА на радянську землю була на іншому рівні.
«Тренер Гомельський сказав нам кілька місяців тому: «Знаєте, хлопці, «Атланта Хокс» приїжджає до Радянського Союзу, ми разом проведемо тренувальний табір, а потім кілька ігор», — згадує Волков. – «І ми сказали: «Так, звісно, ага, “Атланта Хокс” приїжджає до Радянського Союзу. Ми сміялися, жартували. Але ви знаєте, пройшов час, ближче до літа ми бачимо… справді схоже, що “Атланта Хокс” приїжджає».
«Радянський Союз тоді ще був Радянським Союзом, Горбачов, Пєрєстройка, усе це… але все одно Радянський Союз», — додає Волков. – «Ми не могли повірити, що це нарешті сталося. Ми були дуже схвильовані».
Радянська команда тоді вже з нетерпінням чекала на Олімпійські ігри, де зрештою виграла золото, перемігши у півфіналі команду американських студентів на чолі з Девідом Робінсоном. Перспектива зіграти в НБА все ще залишалася лише бажаною, але нездійсненою, і багато радянських гравців взагалі не думали, що можуть бути конкурентноспроможними в лізі. Тренування з американцями і безпосередні змагання з «Яструбами» подарували психологічну перевагу, яку американський тренер Джон Томпсон буде оплакувати після поразки від радянської команди через пару місяців.
Так, радянських гравців уже кілька разів перевіряли на міцність американські баскетболісти, але повноцінна команда НБА, яка щойно грала у плей-оф на сильному Сході, – це зовсім інше. У Радянському Союзі НБА не транслювали по телебаченню. Сєргєй Тараканов, один із ветеранів команди, мав друзів, які контрабандою постачали йому касети з записом ігор. Це був досить слабкий скаутинг, зате це додавало емоційну вагу всьому турне. «Це ніби дивишся фільм, а потім зненацька бачиш актора віч-на-віч», — каже Тараканов.
Тоді він не знав, що зустріч з акторами була не далекою від правди. Гравці “Яструбів”, маючи попередні зобов’язання та різний рівень зацікавленості, прибули до СРСР двома хвилями. Тому масовці, яка подорожувала з командою, іноді доводилося вписуватися в заявку клубу, одягати форму і навіть часом виходити на майданчик. До групи «фальшивих яструбів» входили брат Антуана Карра і сусід Кліффа Левінгстона. Радянські гравці очікували, що їхні суперники будуть зухвалими з огляду на обставини, але зустрічі були теплими. Попередні уявлення розвінчувалися, і зав’язувалася дружба. «Я думаю, [особливо] Марчюльоніс і Волков, вони хотіли відкритості, щоб показати, що ми єдиний світ», — каже МакКаллум. Гравці почали насолоджуватися спілкуванням, не дивлячись на мовний бар’єр.
«У нас був вихідний, і до мене підійшли якісь американські гравці і сказали: «Саша, ми хочемо в клуб», — згадує Волков. – «Я сказав: «Добре, я думаю, ти розумієш, Сухумі… який у нас клуб?» Він був упевнений, що місцевих нічних клубів немає, особливо поблизу ізольованої радянської бази, але все одно подзвонив друзям і перевірив. «Через пару годин до мене приходить кагебіст і каже: «Саша, не роби дурниць». Він сказав мені: «Скажи їм, що зараз релігійне свято, і все закрито». Жоден гравець не залишив базу тієї ночі.
Звідти команди попрямували до Тбілісі. Помешкання були кращими, на тренування приходило багато людей, вболівальники прагнули побачити гравців НБА. 25 липня 10 000 людей на трибунах побачили перемогу «Яструбів» з рахунком 85:84. Серед глядачів була мати Зази Пачулії.
Домінік Вілкінс пропустив гру після того, як полетів самотужки та загубився у Москві, де затримався на 12 годин. Чекаючи на Вілкінса, решта американців оглянули жахливу шахту, спустилися на ліфті глибоко під землю та повернулися на поверхню з величезним полегшенням. «Чомусь місцеві вважали, що це чудовий туристичний захід», — каже МакКаллум. – «Я був там з Майком Фрателло, ми спускаємося в цю шахту, у ліфті жахливий запах. Майк каже: «Вау, б’юся об заклад, Домінік дуже розлючений, що пропускає це».
Далі був Вільнюс — схиблена на баскетболі литовська столиця. З втомленим Вілкінсом та юним Жидрунасом Ілгаускасом, який дивився гру з трибун. «Атланта» перемогла 110:105 в овертаймі. Хоча «Яструби» були виснажені, втомлені та не в своїй тарілці, але ігри були близькими в рахунку і напруженими, тож турне мало значення. «Радянські гравці були надзвичайно талановитими, сильними, дуже дисциплінованими, ніколи не опускали рук і продовжували йти прямо на тебе», — каже Вілліс.
Кінцевою зупинкою туру стала Москва. Деякі гравці «Яструбів» вважали два виграші в трьох матчах перемогою в серії, і це можна було сприймати як ознаку невпевненості. Фрателло, який часто водив “Яструбів” в італійські ресторани на виїздах та вважав себе шеф-кухарем, приготував для команд велику вечерю зі спагетті. Інгредієнти літаком люб’язно доставила НБА, Девід Стерн прислав їх у великій кількості. «Усі казали, що того вечора ми їли так, ніби йшли на електричний стілець», — каже Холман.
На майданчику «Яструби» були млявими, і радянська команда нарешті їх перемогла з рахунком 132:123 у грі, яка транслювалася на всі Сполучені Штати на TBS. Волков набрав 35 очок, Марчюльоніс додав 23, а «Атланта» грала, як написав МакКаллум на сторінках Sports Illustrated, «як клуб, який поспішає додому». Гомельський у розмові з МакКаллумом точно підбив підсумок зустрічі: «Я запитав його, наскільки поганою вийшла гра. Гомельський знизав плечима і сказав: “Багато кидати, мало влучати”. З того часу я часто використовую цю фразу».
Усі учасники з теплотою згадують ці два тижні та всі визнають їхній тривалий вплив.
«Це була чудова можливість, і ми повинні бути вдячними тим хлопцям, яким вистачило сміливості підняти завісу”, – каже Марчюльоніс. – “Ні ми, ні вони [тоді] не знали, наскільки це допомогло відкрити двері до НБА для європейців». Ця поїздка була відчутним кроком до того, щоб радянські спортсмени могли грати на Заході. Багато гравців домагалися незалежності не лише для своїх країн, а й для самих себе. «На Олімпіаді ми ніби як кинули виклик Гомельському», — пояснює Марчюльоніс. – “Якщо ми переможемо, він допоможе нам грати за межами Радянського Союзу, такі речі були у нас на думці. Але не обов’язково мова йшла про НБА”.
Шарунас Марчюльоніс і Олександр Волков
Радянська команда виграла золото в Сеулі того вересня, а їхній уряд дозволив Марчюльонісу та Волкову грати в США в 1989 році, перший приєднався до «Ворріорз», а другий — до «Хокс». Через вісім місяців після перемоги СРСР на Олімпіаді 1988 гравцям НБА дозволили грати у міжнародних змаганнях за збірну. Будь-який прямий зв’язок між радянською перемогою та грою американських зірок на Олімпійських іграх 1992 року здебільшого міфічний — зрештою, правила мало не змінили ще у 1986 році. Навіть НБА спочатку не мала ентузіазму щодо цього, про що докладно розповідає МакКаллум у книзі Dream Team, хоча всесвітній інтерес, породжений американськими професіоналами на міжнародній арені, був безперечним.
Берлінська стіна впала в 1989 році, СРСР розпався в 1991-му, а Литва, Естонія та Латвія стали офіційно визнаними спортивними федераціями, які беруть участь у Іграх у Барселоні 1992. Завдяки творчим зусиллям зі збору коштів, у яких взяли участь відомі учасники гурту Grateful Dead, Марчюльоніс, Сабоніс та компанія нарешті змогли зіграти за свою рідну країну. В історичній грі Литва виграла бронзу проти так званої «Єдиної команди», що складалася з гравців з інших колишніх радянських республік. Багато хто, в тому числі Волков, були їхніми колишніми партнерами по збірній СРСР.
Сабоніс нарешті перейшов до “Портленда” в 1995 році, хоч і наприкінці кар’єри, повної травм. Інші відмовилися від своїх шансів попрямувати на захід, але двері вже були відкриті. У наступні роки низка гравців з колишнього СРСР пробилася в НБА.
«Знаєте, ми мріяли про НБА, але я не говорив про це вголос, бо не хотів виглядати безглуздо”, – зізнається Волков. – “Через ситуацію у світі, у Радянському Союзі, через все, що відбувалося… Але в собі, всередині, я вірив, що так, шанс є. У той момент ніхто не передбачив би, що подібний настрій надихне ціле покоління гравців. Я думав: ось мені зараз 25. Якщо у мене не вийде зараз, у мене вже точно не вийде згодом. Можливо, я й не досягну успіху, але краще я повернуся назад до Європи, ніж думатиму, що в мене була можливість, а я не спробував нею скористатися».
Зробити передзамовлення на книгу про Олександра Волкова
Фото Sports Illustrated